Олександр Довженко: трагічне життя і титанічна праця

До 120-річчя від дня народження українського письменника та кінорежисера.

Олександра Довженка подарувала світу щедра чернігівська земля. Сталася ця подія 12 вересня 1894 року в селі Сосниця. Всього дітей в сім’ї було аж 14. Не всім судилося дожити до зрілого віку. Вижило лише двоє - Олександр і сестра Поліна. О. Довженко належав до славного козацького роду. Ще с дитинства його дід прищепив хлопцеві повагу до книжки, тому вже у школі Сашко мріяв мати свою бібліотеку. Після школи він вступив до Глухівського учительського інституту – єдиного на всю Південно-Східну Україну вищого навчального закладу, куди приймали дітей селян.

Він завжди актуальний і цікавий

На початку ХХ ст. українське письменство зробило рішучий прорив у культурний простір модерної Європи. Цим перед усім завдячуємо яскравим та самобутнім талантам Л. Українки, О. Кобилянської, М. Коцюбинського.
Михайло Коцюбинський – один з найоригінальніших українських прозаїків. Блискучий новеліст, він серед перших в українській літературі усвідомив потребу її реформаторства в напрямі модерної європейської прози. Саме Коцюбинського Панас Мирний назвав «великим майстром рідного слова», що, як «будівничий, виводив свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно широкої любові до людей».

Побачення зі Львовом

Надворі літо – пора відпусток, а значить – час подорожувати. Ми вже відвідали нашою дружною бібліотечною родиною багато чудових куточків нашої країни. Серед них – музей Пирогово, Біла Церква (дендропарк Олександрія), Кам'янець-Подільський з його замками і фортецями, Почаївську лавру, Хотин, ландшафтний парк у Буках (до речі: дуже близько, дуже гарно та ще й зовсім дешево - рекомендуємо). Цього літа ми вирішили відвідати західну Україну, а саме – чудове місто Львів. Місто, де тісно переплелася культура Заходу і Сходу, де кава має свій особливий смак і аромат, де можна купити саму смачну «чоколядку», де є багато чудових місць, які просто варто побачити.

Польща стає ближчою

Увага поляків до нашого міста не випадкова, адже в Бердичеві проживає одна з найбільших на Житомирщині польських громад. Чимало бердичівлян нині навчаються та працюють у Польщі. Проведення Днів польської культури в Бердичеві вже стало доброю традицією. Вперше Дні польської культури були проведені в травні 2000 року. З того часу минуло 15 років. Багато чого змінилося, відійшли у вічність люди, народилися нові покоління українців та поляків. Та незмінно з року в рік поруч із синьо-жовтими прапорами майорять біло-червоні державні символи польського народу, незмінною залишається дружба двох народів, яка знаходить втілення у Бердичеві. Цьогоріч ця подія була ювілейною, але зважаючи на ситуацію, гучних святкувань та помпезних заходів не було. Та вони й не потрібні, адже наша історія пов’язана на стільки тісно, що провести чітку межу між поляками та українцями практично неможливо.

Український рубікон

Однією з неоднозначних сторінок нашої історії є Полтавська битва 1709 року, яка стала вирішальною в багаторічній війні Російської держави проти Швеції. Україні довелося взяти участь у великій Північній війні й понести з свого боку тяжкі втрати, хоч інтереси, задля яких цар Петро І розпочав цю війну були далекі й чужі для України.
27 червня виповнилося 305 років з дня Полтавської битви, битви, що суттєво вплинула на подальший розвиток нашого народу, подія, щодо якої і сьогодні зберігається різне бачення та оцінка. Російські, українські, шведські історики по-різному висвітлюють Полтавську битву. Але одностайні в одному: вона поклала межу в історії Московської та Української держав.
Полтавська битва була однозначно трагедією для шведів, але більшою – для українців. Шведи програли битву супротивнику, який мав значну перевагу в живій силі та гарматах, але вони не втратили ні честі, ні держави. А ось для України наслідком полтавської катастрофи була московська військова окупація і щораз більші обмеження автономних прав Козацько-Гетьманської держави. Саме тому українці сприйматимуть Полтавську битву як свою національну катастрофу – символ втрати надії на відродження державності.